Як це я не буду господинею в домі свого сина? — заявила мені мама чоловіка

Ну не можна ж так! Вона ж йому мати! Він має право, щоб в будинку, який належить і йому, жила його мама на старості років, — таке я все частіше чую від родичів чоловіка, та й мої знайомі мене засуджують за спиною, хоча вголос ніхто нічого особливо й не говорить. А справа в моїй свекрусі. Наталії Петрівні зараз 82 роки, вік, вага близько 150 кілограм, супутні хвороби. — Ви б Наташу до себе забрали, — почала говорити кілька років тому племінниця мами чоловіка, — ну і що, що ти приїжджаєш до неї кожен день, а раптом вночі що трапиться? Як вона одна? Твій Костя у неї єдиний син. Так, мій чоловік — єдиний син Наталії Петрівни, а я — єдина дружина, ще є єдиний онук. І свекруха останні років 5 не покидає меж своєї квартири: ноги хворі, та й просто ходити з її повнотою важко.

А почалася наша історія, коли 30 років тому мама чоловіка була в тому віці, в якому я зараз — енергійна, владна і здорова. — І кого ти мені привів? — поморщилася мама мого нареченого Кості, — це ось для » цієї «я тобі життя присвятила? Почувши подібне, я розвернулася і пішла в бік автобусної зупинки. Свекруха тоді жила в невеликому, але заможному селищі, в своєму величезному будинку: чоловік був при хорошій посаді, так що і після його смерті Наталя Петрівна не бідувала. Костя мене наздогнав, ми поїхали разом. У мене чоловік не мамин синочок, але він м’який за характером, вихований у повазі до старших. — Не звертай уваги, — намагався він заспокоїти мене, — мама просто така. Ми одружилися, потім важко збирали на своє житло, мама чоловіка ні копійкою не допомогла.Потім чоловік став моряком, бувало по 8 місяців на хвилях гойдався, зате ми купили квартиру, яку через кілька років продали, щоб добудувати наш власний будинок. В гості до Наталії Петрівні ми приїжджали рідко, відносини між нами так і не склалися. То вона чоловікові моєму гидоти про мене складала, нерви мотала, коли він з рейсів приходив, то знайомим розповідала про те, що син їй би і допомагав, але невістка не дозволяє. А як не допомагали? Захотіла мама в місто до сина перебратися, а грошей від продажу будинку не вистачає (і добре так не вистачає): — Дайте, — каже, — Я ж знаю, у вас є, а я на внука квартиру запишу! Ну логічно ж, ми даємо левову частку суми, син і онук у Наталії Петрівни єдині.

— Ні, — раптово говорить у нотаріуса, — Я не згодна! На мене треба писати. Племінниця сказала, що випадків, коли бабку потім в будинок для людей похилого віку відправляють, мільйон! І потім, я хочу квартиру залишити тому, хто буде за мною доглядати! І господинею бути хочу. Не згодна, обдурите мене, обдурити і з чим я залишуся? Було це 18 років тому. Так незручно було, вся контора і численні клієнти в черзі чули істерику. Записали квартиру на маму. Вона поспішала в’їхати, ремонт всюди закінчити не встигли. — Жити можна і добре! — говорила, — Не хочу в селі, хочу в місті і швидше. А через місяць почалося: — Купили мені квартиру, як собаці кістку кинули! Плитка у ванній відлітає, паркет скрипить, скління на лоджії старе! А що поробиш? Син в рейсі був, невістка вибирала варіант, спеціально мене в халупу поселили.Не варта вона того, Віра, племінниця, так і сказала! А невістка зробила вигляд, що вони більшу частину грошей мені додали ще й записати хотіли внука від цієї … — Мама, — говорив чоловік, — тобі не соромно? Ти ж сама приїжджала дивитися цю квартиру, вже при мені, тобі ж подобалося? Ну давай ремонт зробимо, плитку поміняємо, лоджію перестеклим, паркет перестелимо? — Мені шкідливо дихати пилом і фарбами! Не треба, так вже тепер доживу, зате невістку обрадую — спадок залишиться. Скільки всього було — не розкажеш. До нашого з Костею сина Наталія Петрівна ставилася рівно: немов його й не було. Це у племінниці Віри діти були хороші, їм подарунки купувалися, а дату народження свого онука бабуся плутала.

— Так спеціально вона придурюється! — говорила моя мама, — нерви тобі мотає. Так воно і було. 5 років тому стан здоров’я свекрухи погіршився. Ну а скільки можна їсти сало з пампушками? І так суглоби ні до біса, а ще й вага слоняча. Я було почала ходити до мами чоловіка і готувати те, що доктор прописав, так отримала: — Ти мене голодом мориш, поки Костя в рейсі! Добре хоч Віра іноді заглядає і приносить мені те, що я люблю! — Лопайтесь, — кажу, — більше не буду рватися на 2 будинки готувати. — А я так і знала, що ти мрієш мене зі світу зжити! Ось і як спілкуватися? Ще через рік постало питання, що добре б Наталію Петрівну взяти до нас: будинок великий, за нею догляд потрібен і спеціальна дієта.Чоловік мене попросив, заради нього. — Вона вже згодна на все! — сказав Костя, — я з нею говорив, вона все зрозуміла. — Добре, — кажу при Наталії Петрівні, — у мене всього дві умови: на кухні у своєму будинку готую тільки я, ніяких пирогів, сметани з салом і іншого. І друге: ніякої племінниці Віри у моєму домі! — Це що ж — обурилася Наталія Петрівна, — я не буду господинею? У будинку свого сина по одній дошці ходити? І на кухню не можна, і Вірі до мене в гості не прийти? Ні, так я не згодна! — Ну ні так ні. А господиня в моєму будинку вже є. Свекруха залишилася у себе, якщо чоловік, а пізніше і син в море, я до неї ходила: намивала, готувала, ночувала з нею. Віра в основному тільки по телефону проявляє участь у долі улюбленої тітоньки.

Але так проявляє, щоб я чула. — Ой, Вірочка — зі сльозою в голосі почне мама чоловіка, — якби тільки знала, як мені нудно! Все болить. Ця? Ця все робить. Але так робить, що мені ще нудніше. Готує бурду, ковбаски копченої НЕ допросишся. Цукерки за рахунком видає. Бачити не можу вже її кефір! Ти прийдеш? Коли? Через тиждень? Не можеш, робота? Ой добре, принеси мені торт, мені навіть снилося сьогодні, як я їм торт! — Так їжте ви вже, що хочете! Хоч торт, хоч сало з ковбасою, — думаю, — Віра живе в 15 хвилинах їзди, а мені до свекрухи 40 хвилин, але Віра раз в місяць — це свято, а я зі своїм щоденним доглядом — зі світу свекруху зживаю. Останньою краплею був дзвінок Вірі при мені: — Ланцюжок з хрестиком пропав.Ну, а хто? Ти була і ця … хто ще візьме. Я завжди його на тумбочці тримала, а сьогодні — ні. Заснула й не чула вчора, як йшла невістонька моя. Дочекатися не може, коли все і так їй дістанеться. Мовчки ставлю перед свекрухою їжу, нахиляюся і поруч з тумбочкою піднімаю ланцюжок з хрестиком. — Не можу, — кажу через тиждень чоловікові — я надриваюся, я рвуся на два будинки, а вона вірна собі.Тобі вона мати, але і я терпіти не зобов’язана. Я дізнавалася: при монастирі є притулок, умови хороші, догляд там дуже якісний. Але я більше не можу. Чоловік мене зрозумів. До місця, де доведеться жити мамі чоловіка, від нас набагато ближче, ніж від нашого будинку до її квартири. І нехай мене засуджують всі. Не можу і не хочу. Зрештою, нехай Віра за нею доглядає. Казала ж Наталя Петрівна, що квартиру залишить тому, хто за нею буде доглядати. Мені давно цієї квартири не треба.